четвер, 17 січня 2013 р.

Літератори Перечинщини

Козак Іван Юрійович

Поет, драматург. Народився 10 жовтня 1936 року в с.Туриця Перечинського району в сім’ї лісоруба. Закінчив семирічку в рідному селі, Луганський педагогічний інститут ім. Т.Шевченка, Вищу партійну школу при ЦК КП України.
Вірші почав писати ще зі школи, друкувався в районних та обласних газетах. Автор романів у віршах «Покута» (1992), «Прозріння» (1994), «Сповідь» (1996), що склали трилогію «Доле наша, хто ти?» (2005), роману у віршах «Віків передзвони»(2001), а також драматичних творів «Гомін Барвінкової долини» (1978), «Чарівна сопілка» (1998), одноактівок – «Кривавий березень» (1994), «Ненаські владоможці» (1999), драматичні твори „Гомін Срібної Землі” (2009).
Член Національної спілки письменників України з 1995 року, лауреат обласної літературної премії ім. Ф. Потушняка 2005 року за роман у віршах «Доле наша, хто ти?», лауреат крайової премії ім. Августина Волошина 2007 року за історичну драму „Судний час” і літературної премії ім. Ф. Потушняка в номінації „Драматургія” (2009) за згадувану драму. Голова Перечинської районної організації «Просвіта».

Мегела Юрій Васильович

Поет, народився 19 липня 1940 року в селі Мирча Великоберезнянського району. Навчався у Дубриницькій середній школі Перечинського району, згодом учителював у селі Люта Великоберезнянського району, був відповідальним секретарем перечинської районки, інструктором райвиконкому, заступником директора Перечинської загальноосвітньої школи, методистом районного відділу освіти.
Юрій Мегела – автор багатьох публікацій у періодиці, автор збірки віршів «Милішим стане світ» (2001), співавтор книги «З-під Бескидів – у світ» (2007), збірки „Слово як дар” (2009). Публікував свої вірші у мадридській газеті «Діаріо – 16», одержує численні відгуки вдячних іспанців за щедру українську відвертість. Член Національної спілки журналістів України.

Кул Юлій Антонович

Прозаїк, народився у селі Мокра Перечинського району 21 липня 1945 року, в багатодітній сім’ї вчителів. Закінчив факультет журналістики Львівського університету ім.І.Франка, працював на керівних посадах у Міжгірській і Перечинській районних газетах, «Молоді Закарпаття», «Карпатському краю». Свого часу навіть видавав цікаву приватну новинку «Моя газета». Не раз Юлій Антонович опинявся на відповідальних посадах: заступника голови Перечинського райвиконкому, районної ради, головного спеціаліста Ужанської екоінспекції.
За 25 років газетної практики Юлій Кул глибоко спізнав рідний край, водночас не сторонився і громадської роботи. У творчому набутку Юлія Кула солідна науково-дослідницька праця у співавторстві – з історії Перечина та Турянської долини в цілому. Автор повісті „Олені трублять зорю” (1989), історико-краєзнавчого нарису „Тур’я-Ремета” (2001). У співавторстві видано збірник „Перечин” (1999) і „Перечинщина – край закарпатських Бескидів” (2004). Причетний він і до багатьох інших подвижницьких справ рідних краян: розробки герба Перечинщини, геральдичних знаків Тур’я-Ремети, Туриці, Вільшинок.
Нариси – його улюблений жанр. Талановитий майстер пера, Юлій Кул завжди намагався і намагається привносити живий струмінь у справу. Член Національної спілки журналістів України.

Мулеса Василь Васильович

Прозаїк, народився 15 липня 1957 року в мальовничому селі Зарічово Перечинського району в селянській родині. Здобувши освіту філолога в Ужгородському університеті, спочатку працював вчителем, потім кореспондентом-організатором районного радіомовлення, а далі був завідуючий відділом радіомовлення редакції газети «Радянське село». Деякий час працював інструктором ідеологічного відділу РК КПУ. Був засновником Перечинської райорганізації Народного Руху України. Працював власним кореспондентом першої демократичної газети «Карпатський край», яку в той час редагував відомий письменник та журналіст Іван Долгош. Василь Мулеса – член Національної спілки журналістів, член Національної спілки письменників України (з жовтня 2016 р.), автор книг «Цвіт ялиці» (1999), «На чатах добра» (2003), «Зірки над Тисою» (2005), «Псоглавці» (2006), «Заричово» (2009), "Синіми берегами" (2011), "Листова повінь" (2016), "Садинець" (2017).
5 років очолював Закарпатську організацію товариства "Лемківщина", а 8 листопада 2014 року на VI з'їзді лемків України був обраний головою Всеукраїнського товариства "Лемківщина". У 2017 році обраний секретарем Світової федерації українських лемківських обєднань.
Зокрема під його керівництвом в Закарпатті відбулося відродження діяльності українського лемківського руху. Створив й очолив газету «Лемки Карпат», аматорський драматичний театр «Лемко». Автор, режисер-постановник п’єси «Зірка над Віфлеємом», організував й провів 5 етнічних обласних лемківських фестивалів «Лемківська ватра» в с. Кострино В. Березнянського району. Є співкерівником й співорганізатором Всеукраїнських фестивалів лемківської культури в м. Монастириська Тернопільської області, Зимна Вода Львівської області, фестивалів етнічної культури лемків Івано-Франківської області. 
У 1989 році разом з однодумцями й патріотами Перечинщини організував й очолив Український Народний Рух за перебудову. В тому ж році організував й провів публічну акцію протесту в Перечині, на якій було вперше виконано Державний Гімн України (стадіон «Зоря»). Присутні понад 3000 чоловік, вулицями Перечина учасники маніфестації протесту вперше вийшли під синьо-жовтими прапорами. Влада цьому не могла завадити. Акція стала передумовою створення в Перечині оргкомітету Демблоку демократичних сил. Став головою виконавчого комітету Демблоку. Демблок організував акцію-голодівку за відставку комуністичного керівництва Перечинського району. Результатом акції став саморозпуск Перечинської районної ради, а на адміністративних будинках Перечина було вивішено синьо-жовті прапори.
Почесний громадяни с. Зарічово. Нагороджений Грамотами, Почесними грамотами обласної державної адміністрації й обласної ради. Шанувальною грамотою голови Державної митної служби України.

Учасник Революції Гідності. Подіям в м. Києві присвятив спецвипуск газети «Лемки Карпат».

Ковач Юрій Васильович

Поет, народився 14 січня 1955 року в селі Чорноголова Великоберезнянського району. Навчався в Ужгородському університеті на філологічному факультеті. Зараз працює головним редактором Перечинської районної газети «Народне слово».
Юрій Васильович відомий у письменницьких колах численними публікаціями у періодиці, збірками поезії та прози «За любов не судять» (1996) та сатири та гумору «Портрет для столиці» (2000).

Діянич Василь Васильович (1925 – 1980)

Поет, народився 15 липня 1925 року в с. Тур’я-Бистра Перечинського району в сім’ї хлібороба. У 1943 році закінчив Ужгородську гімназію, а в 1949 році – відділення журналістики партійної школи при ЦК КПУ в Києві. Працював у редакції газети «Закарпатська правда». Як поет дебютував у колективній збірці «Тройка» (1942). Після визволення Закарпаття виступав з поезіями в обласній та республіканській пресі, в альманахах і журналах. Вийшли окремі збірки поезій: „З піснею щодня” (1958), „Там, де річка Тур’я” (1961), „Земле, ти чудесна!” (1966), „Смереки осені не знають” (1975), „Цвіт папороті” (1985).
Вірші Василя Діянича беруть свої витоки з народнопоетичної творчості. Не випадково чимало його поезій покладено на музику, яка ввійшла в золотий фонд репертуару заслуженого Закарпатського народного хору. Василь Діянич – автор багатьох статей і нарисів. Написав також ряд рецензій на вистави, кінофільми, збірники поезій. Окремі поезії В. Діянича перекладені російською, осетинською, угорською мовами. Член Спілки письменників України з 1962 року.
Помер 19 червня 1980 року в Ужгороді, похований на кладовищі Кальварія.

Бобела Софія Іванівна

Потеса, народилася 22 березня 1932 року в селі Копинівці на Мукачівщині, в селянській родині. Здобула вищу педагогічну освіту, вчителювала в Паладь-Комарівській школі Ужгородського району, Порошківській та Сімерській школах Перечинського району.
Друкуватись почала у 1963 році. Відтоді зі сторінок газет побачили світ більше сотні її віршів. Друкувались вірші в обласній і районній газетах. Видано шість друкованих книжок Софії Бобели: „Щиросердна розмова” (1999), „Зичу щастя всім” (1999), „Сказання про Перечин” (1999), „Єдина надія” (2000), „Чарівні слова” (2001), „Сумний передзвін” (2002). Зараз Софія Іванівна проживає в Ужгородському районі.

                                                        Моняк Іван Петрович



Іван Петрович Моняк народився в 1943 р. в с. Ставне, що на Великоберезнянщині. Після закінчення Ставнянської СШ в 1960 р. поступив у педагогічний вуз. Після його закінчення працював вчителем Ужоцької ВШ, служив у війську. З 1966 р. працював в Дубриницькому ЛК – інструктором-методистом зі спортивної роботи та секретарем комсомольської організації.
З 1970 р. трудився у фінансовому відділі В. Березнянського району.
У зв’язку з переїздом на постійне проживання в Перечин працював головою спортивного товариства, згодом – уповноваженим Закарпатського облвиконкому по праці по Перечинському району.
З травня 1980 р. – інструктор по ЦО Перечинського РайСТ.
На заслуженому відпочинку. Свої перші спроби пера зробив ще в 1980 р. в районній газеті.
У 2008 р. прийнятий у Національну спілку журналістів України.
Видання І. Моняка – історико-краєзнавче «Ялинові спогади» (2010), «Гусний: село Ужанської долини» (2013), «Храм твоєї душі» (2014), «Ставне – відлунням часу» (2016). У 2017 році в ужгородському видавництві "Патент" вийшла нова книга Івана Моняка - "На струнах душі". Ця книга водночас і сповідь, і любов до рідного краю, матінки-природи, людей, що його населяють.

вівторок, 24 січня 2012 р.

Вчені та громадські діячі



 Ганич Йосип Федорович


«Хто хоче щось зробити шукає можливість, 
а хто не хоче – шукає причину»

  В нашому місті є багато людей, котрі в своєму ставленні до реалій буття  часто керуються життєво-мудрим  принципом: «Краще запалити одну малесеньку свічку, а ніж наповідатись на навколишній  суцільний морок». У всякому разі, я знайомий з багатьма  такими по спільній чи то роботі, чи то громадській діяльності. Їх, цих людей, називають в народі шанобливо активістами,   трудоголіками, фанатами своєї справи, а дехто єхидно – «ентузіазистами», бо вони не просто сумлінно виконують свої  обов’язки або ж доручену справу, але й часто-густо виходять за їх окреслені чи обмежені рамки, проявляючи підвищену ініціативу, настирливість, наполегливість,  захоплюючи, залучаючи до реалізації задуманого значну кількість співгромадян чи колег по роботі. На таких людях, образно кажучи, як «Земля на трьох китах», тримається  громадське життя Перечина.  Ось про одного з таких людей і піде далі розповідь.
   Йосип Федорович Ганич народився в сімї робітника, ріс та до 60-років мужнів  у присілку Перечина – Яслище. Це вже потім він змінив місце проживання на ужгородське, хоча і за таких умов аж ніяк не втрачає своєї співучасті в громадському житті рідного Перечина. Школа, робота в пружинному цеху лісокомбінату, навчання  (з трьохрічною перервою на військову службу) в Ужгородському університеті, майже 20-річна трудова діяльність на заводі «Стеатит», дві каденції на посаді перечинського селищного голови, керівник центру соціальної служби для молоді – ось весь його трудовий стаж. А тепер трохи детальніше про його відношення до виконання покладених в різні періоди на нього обовязків чи ініційованих ним же  справ і про те, який «слід» по собі він лишив в Перечині.
  Як Йосип Ганич  сам розповідав, поважливе ставлення до дорученої чи розпочатої справи він успадкував від батька. Зокрема, з раннього дитинства він опанував  вміння  робити в саду прищепи, підвої, щоби підвищувати врожайність плодових дерев. Їх родинний сад не безпідставно  довгі роки вважався чи не найкращим у Яслищі.  А отримані від батька навики згодом прислужилися йому в старших класах. Це був період, коли Закарпаття відвідав  керівник СРСР  і  Компартіії  Микита Хрущов, котрий, оглядаючи із авто  понад деякими  автомагістралями голі  крутосхили, між іншим зауважив, що Закарпаття варто перетворити у квітучий сад. І місцеве  обласне начальство одразу ж кинуло клич: «Лопати в руки – дерева на крутосхили!». Не оминула ця кампанія і Перечинщину. Бригадир місцевого колгоспу Федір   Симковський   через брак робочих рук  запропонував для цієї справи створити та задіяти  учнівську садівничу бригаду, а герой нашої розповіді став її керманичем. І сьогодні на крутосхилі справа вище Вульшави  в напрямку до лісової гаєнки збереглися і навіть продовжують плодоносити  посаджені учнями яблуні, сливи, груші.
    Та шкільне дитинство, як і студентські роки минулися і для Йосипа Ганича настав «стеатитовський» продуктивний і надзвичайно цікавий трудовий 20-літній період. На створеному в листопаді 1968 року заводі «Стеатит», із чисельністю персоналу понад 1000 краян, середній вік яких на початок 70-х років  складав  30 літ, працювати було надзвичайно цікаво. Спочатку він займав відповідальну посаду інженера по охороні праці, а через пару літ його 17 років підряд обирали звільненим головою заводського профспілкового комітету. Ось тут Й. Ф. Ганич розкрився і сповна реалізував  багато своїх задумів, ініціатив, котрі зримо та позитивно відбивалися на виробничому чи  громадському житті не лише колективу, але й навіть Перечина. Створення належних умов праці та відпочинку для працівників, обладнання в цехах кімнат прийому їжі, роздягалок, душових кімнат  та навіть саун, забезпечення робітників заявленими курортно-лікувальними та туристичними путівками, організація їх  дозвілля, налагодження роботи колективів художньої самодіяльності та спортивних секцій, забезпечення гласності результатів виробничого процесу, соцзмагання, громадського життя заводчан. Ці та інші питання чи проблеми він, як профспілковий керівник, вирішував творчо, ініціативно і якісно. Зокрема, налагодивши тісні стосунки із художниками  Ужгородського училища прикладного мистецтва, Йосип Ганич за декілька років вивів заводську  наочність  на взірцево-естетичний рівень. Так, в клубі та двох новозбудованих цехах з’явилися великі, панорамні, багатопланові настінні панно-розписи, які значно збагатили інтер’єри. До того ж наочна агітація, яка в ті часи була обов’язковим елементом оформлення виробничих приміщень та самої заводської території, була також витонченою, естетично привабливою і найпрогресивнішою серед усіх  промислових колективів міста. В  цьому можна переконатись із тематичного  альбому «Наша біографія», який Ганич передав у міську музейну кімнату.
    Залишив по собі добру пам’ять він і тим, що разом із колегами ініціював створення на заводі ансамблю пісні і танцю. Справа ця виявилась відповідальною, не простою, копіткою, тривалою і творчою. Для початку нам із Йосипом Ганичем треба було віднайти та  загітувати в Ужгороді висококваліфікованих у хоровому співі та хореографії фахівців, які б згодилися систематично займатись із створюваним ансамблем. На стадії прослуховування майбутніх хористів в заводському клубі почергово побували директор обласної філармонії Михайло Митровка, потім директор Ужгородського музучилища, музикант і композитор Василь Гайдук. Але через надмірну їх завантаженість основною роботою співпраця із «Стеатитом» у них не склалася. В решті-решт після тривалих пошуків та перемовин доля нас вивела на заслуженого вчителя України, керівника  зразкового дитячого хору ужгородської  спеціалізованої школи №2, що прославився своїми виступами не лише на Закарпатті,   Золтана Золтановича Жофчака. Саме він спочатку сформував хорову групу майбутнього ансамблю, а потім на протязі 3-х років відточував її  хоровий спів, формуючи та поповнюючи  пісенний репертуар. Із танцюристами на цьому етапі працював Василь Барзак екс-соліст танцювальної групи Закарпатського заслуженого Народного хору.  Варто зазначити, що відлагоджені Йосипом Ганичем тісні звязки із цим авторитетним професійним колективом в подальшому допомагали оперативно вирішувати  різного роду кадрові  ансамблеві проблеми (після згаданого вище  Василя Барзака заводським хореографічним колективом почергово керували солісти-танцівники Закарпатського народного  хору Василь Піпаш, Золтан Патко,  Микола Мовнар). Одночасно голова профкому вдало вирішував питання виготовлення сценічного одягу як для хористів (2 комплекти), так і для танцюристів (комплекти для 5-ти  танців). І все ж для повної гармонії новоствореного ансамблю пісні і танцю «Зорянка» – так його назвали, хибів оркестр. З.З. Жофчак цю проблему вирішити не був в змозі, а тому постало питання про пошук нового керівника, котрий би обєднав всі три складові ансамблю. Ним на довгі 16 років  став народний артист України, заслужений працівник мистецтв України, композитор і диригент Петро Михайлович Рак. Він же «присватав» до керівництва  сформованим оркестром  прима-скрипаля з Ужгороду Павла Готвоні. Ось у такому керівному складі  заводський ансамбль через пару літ був удостоєний почесного звання «Народний» та гідно представляв як «Стеатит», так і Перечин на різних вітчизняних чи зарубіжних сценічних майданчиках. Вся 20-річна біографія ансамблю, починаючи від перших днів його існування, із ініціативи Йосипа Ганича фіксувалась (описово, фотографічно, рецензіями із газет тощо) у великому альбомі-хроніці, який, на жаль, в хаосі кризових  90-х років безслідно загубився.
    Набутий заводський досвід та вміння ініціативно  виходити за окреслені рамки  вирішення якихось питань чи проблем згодилися Й.Ф. Ганичу на посаді селищного голови. У всякому разі у свій активний доробок на цій 8-річній копіткій посаді він із повним правом може  віднести вирішення дуже проблемного для Перечина питання, як пошук, обстеження, вивчення всіх можливих наслідків  відкриття нового місця поховання померлих перечинців. І коли всі необхідні довідки були зібрані, отримані заключення відповідних служб, у справу не очікувано і гальмівно  втрутився суб’єктивний людський фактор – одному із господарських керівників не сподобалось, що похоронні процесії будуть рухатись повз його будинок. І він почав оспорювати прийняте міською владою рішення. Довелось  Йосипу Ганичу із однодумцями  витратити певний час, сили та нерви  на здолання цієї штучної перепони.
  І ще деякі ініціативи селищного голови Й.Ф. Ганича позитивно відбилися на долі міста. Нині  відзначення Дня Перечина міцно ввійшло в очікувані, традиційні масові  міські свята. Та багато  перечинців (і не лише) мабуть не          
знають історії та ініціаторів започаткування цієї традиції. Без перебільшення можна стверджувати, що першоідея належить саме голові селищної  ради
Йосипу Ганичу. А справа розвивалась ось таким чином. Спочатку селищний голова в 1997 році загорівся ідеєю розробки та затвердження геральдичних символів Перечина – герба і прапора. З його ініціативи був оголошений конкурс серед творчих людей на створення ескізу герба.  Пропозиція знайшла відгук і в обумовлений термін в залі засідань селищної   ради зібралось півсотні людей і груп, котрі презентували понад 20 ескізів  майбутнього герба селища. Кожен із авторів відстоював і захищав свій проект, а тому дискусія конструктивною не вийшла. Тоді за пропозицією селищного голови, щоб розставити, як-то кажуть, всі крапки над «і», було вирішено підключити до обговорення широку громадськість. З цією метою всі ескізи на цілий тиждень виставили спочатку у вітрині книжного магазину (там нині розміщується круглодобовий  магазин «Зіна»), а згодом у фойє будинку культури. І на завершальному етапі більшістю пропозицій був затверджений нині діючий герб Перечина (автори ідеї: Йосип Ганич, Андрій Гудак, Юрій Шейко. Художне втілення – Павло Гач). В цей же період журналіст Юлій Кул в Перечині започаткував видавництво приватної газети під назвою «Моя газета», то ж Йосип Ганич зініціював видрук у ній цікавих матеріалів із історії чи минувшини селища. Не очікувано ця ініціатива знайшла живу  підтримку у читачів і в невдовзі на столі у редактора нагромадилось стільки надісланого чи зібраного матеріалу, що йому стало вельми затісно на шпальтах невеличкої газети. Знехтувати цими матеріалами не давала Йосипу Ганичу та Юлію Кулу  ні совість, ні сумління. Ось в такій ситуації у селищного голови народилась на перший погляд авантюрна ідея: «А якщо все це та плюс інше ми якось упорядкуємо, систематизуємо і видамо окремим історико-краєзнавчим збірником?!». До роздумів та творчих дискусій підключили ще Юрія Шейка і врешті-решт зійшлись на тому, що, як кажуть, «не святі горшки обпалюють», а сама справа варта зусиль. Так із подачі Йосипа Ганича розпочалась копітка, тривала творчо-пошукова, книговидавнича робота. У зібраних матеріалах знайшлося твердження про те, що перші  документальні згадки з про перечинське поселення, як населений пункт, датуються, зокрема, 1399 роком. То ж Йосип Ганич висловив пропозицію, щоби задуманий збірник був випущений в 1999 році до 600-річчя першої письмової згадки про Перечин і в цей же рік презентувати її на велелюдному святі «Дні селища». Не має сенсу розповідати, як у дискусіях, іноді досить палких і суб’єктивно  пристрасних, народжувався формат та зміст збірника, як відшукували спонсорів для оплати  його видруку, як вперше такий об’ємний твір в 317 сторінок видрукували під керівництвом вмілих фахівців Ярослава Яцишина та Антона Лопушанського у місцевій перечинській типографії. Але в червні 1999 року на центральній площі  селища відбулось перше відзначення «Дня Перечина» із презентацією герба, прапора та  історично-краєзнавчого збірника «Перечин».                                  
  Успішне завершення справи із випуском збірника «Перечин» надихнуло Йосипа Ганича та його книговидавничих соратників на подальший розвиток і популяризацію  цієї ініціативи і вони почали діяти за принципом: «Роби як я!». В 2000 році у світ вийшов краєзнавчий збірник «Дубринич», в 2001 – «Туря Ремета», в 2004 – «Сімер – любове моя». Як  читач-книголюб із великим стажем Йосип Ганич використав свої багаторічні виписки книжних примудростей (загальним  числом 1300) для видруку збірника: «Фрази з вулиці» (2005р.),  а у співавторстві із Юрієм Шейком у 2006 році – збірника святкових здравиць,  варіантів привітань до різних родинно-сімейних торжеств тощо під назвою «Будьте здоровенькі і багатенькі». Проте створення і видання  найціннішого  для нього збірника було ще попереду. 
Щоб зрозуміти це, варто зазначити, що Йосип Ганич був і залишається азартною, спортивною людиною. В юності він під керівництвом тренера  Берталона Вейка активно грав у збірній футбольній команді селища, де в один час також демонстрували свою майстерність навіть  колишні гравці київського «Динамо» Андрій Гаваші та Іван Диковець. Все ж вік і час давав про себе знати, довелось розпрощатися із футболом і   Йосип Ганич почав все більше  придивлятись до гри в шашки у виконанні  Михайла Кичери, Івана Бодака, Івана Рала, Федора Ходанича, Мирослава Волошина. І не просто придивлявся, але все більше захоплювався цим масовим і на перший погляд простуватим інтелектуальним двобоєм. Починав як дилетант-любитель. Але поглиблене  вивчення ним теорії шашкової гри та постійні змагання із маститими гравцями все більше відточували його власну майстерність, та до такого рівня, що він в решті-решт  виконав із цього виду спорту   норматив і отримав посвідчення «Кандидат в майстри спорту». На цьому шашкове захоплення Й. Ф. Ганича не знизилось. Навпаки, він приймає активну  участь та організовує в різних регіонах краю шашкові турніри, де, як правило, входить в число лідерів. Можна стверджувати що він всерйоз і надовго «захворів» шашковою «хворобою». Саме інтерес до цієї народної масової гри спонукали Йосипа Ганича до пошуків у всіх обласних, регіональних, міських чи районних газетах краю матеріалів про шашкові турніри, їх шанувальників і переможців. І виявилось, що  ЗМІ дуже скупо та епізодично висвітлюють цю тему. Ось тому він засів надовго за письмовий стіл, зібравши із усіх районів Закарпаття, опрацювавши весь доступний  матеріал, видав друком дуже інформативно  цікавий збірник «Шашки на Закарпатті», в якому окрім цікавих шашкових партій  подав інформацію про розвиток та досягнення шашкістів у кожному із районів краю, а також живими нарисами  доніс до  спортивного загалу 109 розповідей про кращих шанувальників цієї гри у всіх містах, містечках, селищах  Сріберної Землі. Саме за останній показник Йосип Ганич у 2015 році  був занесений до «Книги рекордів Закарпаття», про що йому виданий відповідний сертифікат.

                Юрій Шейко                                       
                                                            



Щерба Омелян Станіславович


«Не місце красить людину, а людина місце»

   Визначною, доленосною  подією для Перечина та Перечинщини виявився факт заснуваня, становлення та розвитку в місті заводу «Стеатит», який на майже три десятки літ став не лише окрасою та гордістю Перечинщини, але й дав такі потрібні густонаселеному регіону робочі місця, перетворився для Перечина на вагомий бюджетоформуючий і виробничий  обєкт, був школою гарту для багатьох молодих його працівників, генератором новацій та вагомих досягнень в соціальному, культурно-духовному чи спортивному житті міста. Тому є сенс, «гортаючи» сторінки новітньої історії Перечина, привернути увагу читачів (а особливо молоді) до окремих етапів розвитку цього заводу та його на протязі майже 30-ти років беззмінного  керманича Омеляна Станіславовича Щерби.
   Коли восени 1968 року згідно із наказом Міністерства радіоелектронної промисловості СРСР та за погодженням із органами місцевої влади для майбутнього підприємства в Перечині була визначена захаращена і дуже заболочена  територія між лісохімкомбінатом, нинішньою вулицею Толстого  та виробничими цехами військового лісництва і нижнього деревоскладу лісокомбінату, постало питання про те, хто ж очолить, хто звалить на свої плечі цю відповідальну та на перший погляд ніби й  не підйомну ношу керівництва закладкою нового  виробництва, його розвитку і нарощення. Після багатьох селекційно-кадрових  варіантів вибір випав на долю 28-річного дубриничанина Омеляна Щерби, трудова біографія якого поміщалася практично в декілька рядків: після закінчення середньої школи було навчання у Львівському гірничому технікумі, потім робота на шахті №4 міста Нововолинська з її поєднанням із заочним  навчанням у Львівському політехнічному інституті,  далі посада механіка Жорнавського лісокомбінату та інженера-енергетика на Ужгородському механічному заводі. Але у цього кандидата (і це врахувала селекційно-кадрова конкурсна комісія) були яскраво виражені амбіційні задатки лідера. Зокрема, в юнацькі роки якщо він грав у футбол, то лише активним і, головне, результативним нападником, якщо влаштовували велосипедні змагання – то займав  місце  лише в трійці переможців, якщо сідав за шахову дошку, то лише з прицілом на перемогу. Та й у технікумі одразу ж став старостою групи, а в Жорнаві очолив на той час найчисельнішу в районі комсомольську організацію. То ж в листопаді 1968 року О. С. Щерба отримав на руки два накази Міністерства радіоелектронної промисловості СРСР: один – про створення в Перечині філіалу Донського заводу радіодеталей (самостійним заводом із назвою «Стеатит», що походила від специфічної радіокераміки, він став 29 квітня 1972 року); другий – про призначення його (Щерби О.С.) директором ще не існуючого філіалу.                                                     
А в довісок отримав печатку та, як кажуть, кучу не вирішених проблем.  Коли я поринаю в історію закладки та розвитку цього  нового виробництва в Перечині, то мимоволі порівнюю становище 28-річного керівника та його на той час не численних помічників із складу інженерно-технічних працівників (частина з них були місцеві, частина направлена із  міста Біла Церква, що на Київщині та російського міста Донськой Тульскої обл., де вже  діяли спеціалізовані  цехи подібного виробництва, частина навіть із  столиці  Башкирії, міста Уфи), то мимоволі порівнюю  їх участь із складним положенням керівників промислових підприємств евакуйованих на Урал чи в Сибір в перші роки німецько-фашистської навали на СРСР, котрі вимушені були практично з нуля, на пустому місці у визначені та жорстко контрольовані терміни відновити, налагодити те чи інше виробництво. Дивуюсь, де в цього молодого чоловіка знайшлись сили, рішучість, мудрість тощо, аби без досвіду керівництва трудовим колективом опанувати  нелегку та відповідальну місію директора заводу, щоби  вже  в квітні 1969 року випустити  першу(!!!) партію стеатитової радіокераміки. На весь  той  не численний управлінський штат заводу було лише 2 невеличкі кабінетики у пристосованому приміщенні, та і в них вони не засиджувались. Робочий час директора та інженерно-технічних працівників починався і закінчувався в поки що єдиному діючому пристосованому  цеху (колишні автомехмайстерні лісокомбінату) та в будівельних котлованах, бо ж згідно із перспективним планом йшло спорудження адміністративно-побутового  корпусу, інструментального цеху, прохідної (їх здали в експлуатацію відповідно в 1972-1974 роках). На черзі постало питання про спорудження ще одного сучасного цеху для розгортання в ньому випуску вакуумщільної радіокераміки для потреб обчислювальної техніки і навіть ракетобудування. А Омелян  Щерба ще й не вилазив із численних відряджень, бо ж треба було і звітувати перед Міністерством та дирекцією основного заводу, «вибивати» кошти, обладнання, сировину, домовлятись про підготовку місцевих  робітничих кадрів, переконувати міністерських клерків в тому, що колектив заводу потребує кошти і на соціально-культурні потреби. На початок 1972 року завод став чи не єдиним монополістом  в системі Міністерства по випуску стеатитової радіокераміки. Про це свідчать хоча б деякі  адреси споживачів цієї продукції: Суми, Тростянець в Україні, Москва, Калуга, Ленінград,  на Уралі - Новосибірськ  та Міасс , за Байкалом – Благовєщенськ в РСФСР, Мінськ, Каунас, Рига, Йошкар-Ола, Самарканд, Нальчик.
   Паралельно розвивався  розширювався і сам завод. На так званому «мочарі» (по - закарпатски так зветься  заболочена територія) на радість і
втіху заводчан  постав новий адміністративний корпус та  великий сучасний цех по випуску  радіокераміки, а також   виробничі приміщення ремонтно-механічної, будівельної дільниць, автогаражі, складські приміщення, азотно-воднева станція, нова прохідна з боку вулиці Толстого, сучасна кафе та  їдальня із магазином та кондитерським цехом. На території ще були медпункт, клуб із актовим залом та технічною  бібліотекою, швейна та взуттєва майстерні. В усіх цехах були обладнані ошатні роздягальні, кімнати відпочинку,  навіть сауни, а сама територія заводу милувала око   зеленими насадженнями  та квітниками.  Не даремно  наприкінці 70-х років рішенням Міністерства та профільного ЦК профспілки заводу «Стеатит» було присвоєне почесне звання «Підприємство високої культури виробництва».
   Разом із виробництвом розвивалась і соціальна інфраструктура, що позитивно позначалось на розвитку самого Перечина. Спочатку були споруджені два (по вул. Гуменській та академіка Корольова) житлові будинки, потім на дольових умовах завод вклав кошти у будівництво житлових пятиповерхівок і заводчани отримали понад 50 квартир в новобудовах. Ще до кризових явищ початку 90-х років біля райвідділу міліції заводчани підняли пятиповерхову коробку 16-ти квартирного будинку, але завершити будівництво не встигли. Дякуючи досягнутим виробничим показникам та настирливості директора заводу Міністерство виділило кошти на спорудження дошкільного дитячого комплексу «Теремок» та завершення селищного довгобуду – стадіону. Саме на відкритті цього стадіону (він отримав заводську назву «Зоря» – від телетайпного позивного підприємства) в 1988 році відбулись масові урочистості, присвячені відзначенню 20-річчя «Стеатиту». В той період чисельність працівників  заводу сягала майже 1200 чоловік.   
    Варто відзначити, що керований О. С. Щербою «Стеатит» став і своєрідним постачальником кадрів для роботи в  районних громадських організаціях чи органах місцевого самоврядування. Зокрема, у різні роки в апараті райкому партії були задіяні 10 колишніх  стеатитівців, а в  органи місцевого самоврядування обиралися: в Перечині - Марія Вакула, Йосип Ганич, Ігор Магдич, Олеся Хропіна; в Дубриничах – Володимир Манкулич; в Зарічеві – Розалія Ситар, Михайло Гондорчин; у Ворочеві – Ольга Гутич; у Тур’я Пасіці – Марта Йолич. А Василь Швед та Микола Кравченко очолили інші  виробничі трудові колективи.
  За звитяжну працю та сумлінність  17 працівників заводу до 1985 року були нагороджені урядовими орденами та медалями. Серед них двічі (!) заслуженоорденом «Знак пошани»   і директор Омелян Станіславович Щерба.
 Словесний портрет Омеляна Щерби був би не повним, якщо не відзначити ще одну рису його характеру та практичної діяльності. А це та, що він за щоб не брався або щоб йому не пропонували колеги чи підлеглі, завжди вимагав і домагався  реалізації запропонованого якнайефективніше, найякісніше, найповніше. За цими мірками він підходив не лише до вирішення організаційно-виробничих проблем, але й до питань соціально-культурного життя заводу. В свій час  при заводському клубі плідно діяли жіночий вокальний ансамбль, танцювальний колектив. І коли ми, керівники громадських заводських організацій, прийшли до директора із пропозицією спробувати об’єднати вокалістів та танцюристів, розширити їх склад та створити заводський  ансамбль пісні та танцю, він заявив приблизно слідуюче:  «Пропозиція, хлопці, добра, проте ставлю умову – знайдемо кошти і для сценічного одягу, і для оплати достойних  керівників, але якщо вже беретесь за цю справу, то нехай майбутній ансамбль стане своєрідною візитівкою заводу. І не інакше». Виконуючи настанову директора, ми до керівництва ансамблем пісні та танцю «Зорянка» (так його знову ж таки від телетайпного позивного заводу колективно вирішили наректи) прилучили із Ужгороду  авторитетних знавців своєї справи і він за відносно короткий  період виборов почесне звання «Народного» та достойно, багатократно  презентував «Стеатит» і Перечин не лише на різних сценічних майданчиках області, але й у Білій Церкві (Київська обл.), в Красноперекопську ( АР Крим), Хотині (Чернівецька обл.), в Києві, в м. Донськой (Тульська обл. Росія), неодноразово в містах сусідніх Чехословаччини та Угорщини, а танцювальний колектив добрався із виступом аж до міста Оренсо (Іспанія).           Вагомих  успіхів досягали і заводські спортсмени, зокрема футбольна команда, шахісти та шашкісти, тенісисти.
    І хоч в народі стверджують, що, мовляв, один в полі не воїн, все ж всі вищеперераховані та якісь може  призабуті досягнення чи звершення «Стеатиту» та стеатитівців були б менш результативними чи вагомими, якби за цим не стояв вольовий, вимогливий, амбіційний керівник, вмілий організатор Омелян Станіславович Щерба. І життя це наочно підтвердило.  В період глибокої економічної кризи  початку 90-х, яка охопила всю Україну, для «Стеатиту», що  на 80 відсотків в сировинному та реалізаційному питаннях був  орієнтований на Російську федерацію і таким чином залежний від неї, прийшли надскладні часи. В той період по  урядовому розпорядженню якогось ретивого кабінетного «розумника» запровадили в промисловості не призначення, а… перевибори(?) директорів. В результаті таких виборів на «Стеатиті» О.С. Щербу після беззмінних 28-ми років керівництва створеного під його безпосередніми зусиллями заводу, замінили на більш молодого заводчанина.                                           
 Але той, не маючи досвіду керівництва таким великим виробничим колективом, практики та продуктивних звязків,  ще й в надзвичайно складних економічно-виробничих умовах не зумів зорієнтуватися  і скерувати колектив в певному конструктивному напрямку. Завод стрімко почав хиріти  і через декілька років більшість його обєктів занепали або ж навіть  перетворились в розвалини. Звичайно, складно нині прогнозувати, чи зумів би О.С. Щерба, залишаючись директором «Стеатиту», в тих непростих умовах, зберегти завод «на плаву». Але однозначно він би максимально намагався б зберегти справу майже  всього свого життя, не допустив би  розбазарювання, розкрадання, стрімку руйнацію результатів його багаторічних життєвих і трудових старань.
      Після відставки та  виходу на пенсію О. С. Щерба проживав у своїх рідних Дубриничах. Молодь, яку життя винесло на гребінь керівництва залишками заводу чи навіть на керівні міські, районні рівні, не балувала його увагою, не вважала за доцільне чи потрібне скористатись його життєвим досвідом чи хоча б  віддати належну честь ветерану. Ось в таких умовах пройшли  останні роки життя заслуженого і  почесного стеатитівця  Омеляна Станіславовича Щерби. А в грудні 2014 року він відійшов у потойбіччя.

                                        Юрій Шейко
колишній працівник заводу «Стеатит»     



Гарайда Іван Андрійович ( 1905 – 1944 )

Відомий вчений-мовознавець, педагог, перекладач, просвітитель. Народився 29 січня 1905 року в с. Зарічово Унгського комітату Угорщини ( нині Перечинський район ). У 1919 році разом з батьками Іван переїхав в Угорщину. Учився в гімназії, потім на юридичному факультеті Будапештського університету, який закінчив у 1928 році, одержавши диплом доктора права. З 1930 року він вчився у Ягеллонському університеті, місто Краків. Став магістром філософії в галузі історії і працює викладачем Ягеллонського університету та вчителем ліцею й гімназії в місті Краків.
Незважаючи на велику зайнятість адміністративною, редакторською працею і власними науковими дослідженнями, він у співавторстві з М. Лелекачем видав окремою книгою „Загальну бібліографію Подкарпаття”. Даючи високу оцінку нашому земляку як бібліографу, професор Дзендзелівський стверджує, що” І. Гарайду з повним правом слід уважати основоположником бібліографії на Закарпатті”.
Період з листопада 1940 року по жовтень 1944 року був найбільш плідним у житті Івана Гарайди.Тоді він працював в Ужгороді на посаді директора науково-культурного товариства, активно займався науковою, видавничою і громадсько-просвітительською роботою. Протягом чотирьох років діяльності в Ужгороді Іван Гарайда зумів виконати величезну роботу. Загальна кількість видань товариства (а всі вони перейшли через його руки як редактора) становить понад 1500 найменувань.
Помер Іван Гарайда 13 грудня 1944 року в польовій тюрьмі „СМЕРШ”.
  
Мельник Василь Михайлович (1930-1992)

Доктор історичних наук, професор, фольклорист. Народився 5 березня 1930 року в селянській родині. Працював завідуючим кафедрами в інститутах та університетах Івано-Франківська, Могильова, Чернігова, Луцька, Кишинева, Тобольська. Зазнав переслідувань за роки радянської влади. Автор багатьох книг і досліджень про історичну достовірність фольклору, розвідок з історії Закарпаття.

Мельник Оксана Юріївна

Кандидат мистецтвознавства, фольклорист. Народилася 15 травня 1932 року в сім’ї вчителів, дружина Василя Мельника. Закінчила школу у 1949 році, одноразово вчилася в музичній школі м. Ужгорода, закінчила Ужгородський державний університет. Працювала вчителем у Перечинській середній школі, закінчила Львівську консерваторію,викладала в Івано-Франківському педінституті ( муз. ). У 1970 році захистила дисертацію на здобуття звання кандидата мистецтвознавства. Вона доцент, має багато наукових праць.  Окремим виданням вийшла книга «Словацько-українські пісенні зв’язки» (1970).

Головей Михайло Іванович

Доктор хімічних наук, професор УжНУ. Народився 27 жовтня 1925 року в селянській сім’ї. За його ініціативою в Ужгороді відкрито Інститут матеріалознавства АН СРСР, в 1976 році – науково-дослідну лабораторію ВНДІ монокристалів. Він опублікував понад 350 наукових праць, отримав 20 авторських свідоцтв, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.
      
Пастелій Іван (1741-1799)

Педагог, історик, літератор і громадський діяч. Народився 27 січня 1741 року в с. Мала Пастіль (тепер Пастілки) Перечинського району.
Після навчання працював викладачем у мукачівській богословській школі, та священником. З його історичних робіт виявлено «Історію мукачівської єпархії» (додаток до праці М. Лучкая «Історія карпаторусів») та  «Про походження русинів». У цих працях (зокрема другій) велика кількість матеріалу стосується історії закарпатських лемків. З художніх творів відомий сатиричний вірш «Піснь пастиря душевного», написаний народною лемківською говіркою. Тут перші букви кожної із строф складають прізвище автора.
Творчість Івана Пастелія позитивно оцінив Іван Франко в праці «Карпаторуське письменство», назвавши Пастелія «чоловіком вільнодумним».

Чургович Іоанн Іоанович (1791-1862)

Доктор богослов’я, проповідник, філософ, історик, визначний і заслужений педагог, перший директор Ужгородської гімназії понад 20 років та учительської семінарії. Народився 26 січня 1791 року в с. Новоселиця Перечинського району, у сім’ї греко-католицького священника Івана Чурговича. Син новоселицького пароха був відданий в школу, а відтак в гімназію в Ужгороді.У 1817 році прийняв духовний сан і одночасно почав викладати в Ужгородській гімназії. По двох роках відправився на науку до Відня у Фрінтанеум. Тут у 1823 р. отримує ступінь доктора богослов’я. В 1925 році цого призначають директором Ужгородської гімназії, яку очолював до 1856 року. Володів дев’ятьма мовами, мав унікальну бібліотеку на грецькій, латинській, німецькій, французькій, італійській, сербській, болгарській мовах. Видав книгу церковних проповідей. Великий інтерес проявляв до слов’янознавства, звертав пильну увагу на педагогіку, вчення Песталоцці, а також цікавився здобутками російської літератури. Заслугою І. Чурговича є створення наукової бібліотеки сімома мовами з природознавства, юриспруденції, художньої літератури та педагогіки. Помер Іоанн Чургович у 1862 році від хвороби легень. Похований в Ужгороді.

Фекета Федор  (1789-1839)

Листоноша, легендарний Турянський Посол. Народився 1789 року в с. Тур’я-Ремета. Невтомний листоноша, котрий за будь-яких погодніх умов, по гірському бездоріжжі долаючи пішки більш як 65 кілометрів, доставляв з Ужгорода на свою рідну Турянщину друковані періодичні видання. Помер 1839 року від хвороби, застудившись у дорозі. Похований на цвинтарі в с. Тур’я -  Ремета. На стіні сільської церкви встановлено монумент-барельєф Федору Фекеті. В м. Перечині в 2004 році встановлено пам’ятник Фекеті, єдиний у світі пам’ятник листоноші.

Петер Антон Борисович

 Художник-педагог, заслужений учитель України. Народився 17 травня 1921 року в с. Тур’я - Ремета  Перечинського району в сім’ї робітника.
У 6 років батьки віддали Антона в Т.-Реметівську народну школу з чеською мовою навчання. Тут він закінчив 5 класів і вже почав захоплюватися малюванням. Здібності учня помітив директор цієї школи Бедерніх Шішунек, який також добре малював. Продовжив своє навчання Антон у Перечинській горожанській школі, яку закінчив у 1935 році. Потім – навчання в Ужгородській гімназії. Згодом закінчив Мукачівську семінарію та Дрогобицький педінститут.  Самодіяльний художник і скульптор.  В його доробку чимало живописних полотен. Нагороджений значком « Відмінник народної освіти України»,присвоєно звання « Заслужений учитель України» ( 1968 ).

Ганич Оксана

Доктор медичних наук, професор, член Академії вищих наук України, директор науково-дослідного інституту фітотерапії УжНУ, автор книг « Твоє здоров’я в твоїх руках» , « Практична дієтологія» та ін.

Цмур Юрій Юрійович

Професор хімічних наук, відомий вчений, доцент УжНУ. Народився у березні 1930 року. Понад 50 років пропрацював на кафедрах органічної хімії і хімічної технології та виробничої екології в університеті. Опублікував понад 200 наукових праць, автор 15 авторських свідоцтв.
Його увага була зосереджена на актуальних теоретичних і прикладних завданнях хімії. Під його науковим керівництвом виконано біля 20-ти важливих держбюджетних і госпдоговірних тем на замовлення академічних і галузевих інститутів колишнього СРСР, України, в тому числі і Закарпаття.

Мурані Іван ( Бростяник Іван)

Народився 9 березня 1881 року в селі Тур’я-Ремета Перечинського району. Після закінчення Ужгородської гімназії вступив до Будапештського політехнічного інституту, який йому довелося через два роки залишити, бо помер батько і грошей для навчання не було. Поступив до Ужгородської богословської семінарії. У 1905 році  його висвячено на священника.

Іриней Легеза ( Іван Лоцуга )

Найпродуктивнішим автором усіх ужгородських часописів на початку XX століття був Іриней Легеза, відомий під псевдонімом Іван Лоцуга .Народився він  1 квітня 1861 року в селі Тур’я-Бистра Перечинського району в сім’ї священника. Після закінчення Ужгородської гімназії і духовної семінарії був священником у рідному селі на Клиновому. Там займався організацією кредитних кас, кооперативів, заохочував селян будувати школи, купувати для них від багатіїв землю, вів антиалкогольну боротьбу серед своїх прихожан. Одночасно писав оповідання, посилав до часописів статті на сільськогосподарські теми.
Оповідання І.Легези можна згрупувати за темами: гумористичні, психологічно-моралізаторські та соціально-побутові. Вони часто друкувалися в часописі «Наука» та «Місяцеслов».
Після смерті Івана Легези у 1922 році його оповідання часто передруковувались у газетах і журналах нашого краю, але окремою книжкою так і не вийшли.

 Атанасій Василь  Пекар

До когорти визначних українських вчених і культурно-освітніх діячів – вихідців із Закарпаття – належить і о. Атанасій Василь Пекар, священник-василіян, науковець, історик.
Народився Василь 1 березня 1922 року в селі Перечин у родині залізничника Атанасія Пекаря. Вчився у народній школі, один рік у горожанці, а відтак – в Ужгородській гімназії, яку закінчив у 1940 році. Сім’я Пекарів брала діяльну участь у роботі Перечинської «Просвіти».
У період другої світової війни навчався в Українській Папській семінарії св. Йосафата в Римі, у березні 1946 року був висвячений на священника, завершив богословські студії докторантом і захистив у 1947 році дисертацію на тему «Канонічне створення Мукачівської єпархії 1771 р.» (вийшла друком у Римі в 1956 р.)
У 1956 році отець Атанасій вступив до чину св. Василя Великого (ЧСВВ), відбувши монаше випробовування у Мондері (Канада). Тут він у монастирській школі спочатку викладав українську мову й літературу, а у 1961 – 1967 рр. був вихователем василіанського монаршого поповнення в монастирі Св. Йосафата у Глен Ков (США). З 1982 до 1992 р. був професором і духовником семінарії св.. Йосафата у США.
А.Пекар є автором близько 500 наукових і науково-популярних статей, здебільшого на релігійну тематику, серед них – «Єпископ Петро Гебей», «А.Кралицький, ЧСВВ як історик», «Історія закарпатських Василіян» та інші, понад 20 книжечок духовного змісту, поважних монографій.Він є дослідником історії Церкви на Закарпатті.
За визначні наукові досягнення обраний Дійсним членом Українського Богословського наукового товариства, Дійсним членом наукового Товариства ім.. Т.Шевченка, Дійсним членом Української Вільної Акадамії Наук (УВАН) у США. 
Помер о. Атанасій Пекар 28 вересня 2011 року у США. Місце його вічного спочинку - це український католицький цвинтар Святого Духа у Кампеблл-Голл (Гемптонбург, штат Нью-Йорк).     

Августин Штефан ( 1893 – 1986 )

Народився 11 січня 1893 року в селі Порошково на Перечинщині в сім’ї священника. Закінчив Ужгородську богословську семінарію, Будапештський університет. У 1921 році стає директором  торговельної академії в Ужгороді, а потім в Мукачеві. В 1938 році його обирають головою Сойму Карпатської України. Після окупації Закарпаття Угорщиною виїхав у Прагу, а потім у США, де в 1986 році помер. 

Кедюлич-Чубчик Іван

Іван народився 8 грудня 1912 року в містечку Перечин на Закарпатті в селянській родині Михайла і Марії Кедюличів.
Родина Кедюличів була одною з українських свідомих родин на Закарпатті. У 1931 році Іван закінчив Торговельну Акадкмію. По довгому шуканні Іван взяв працю народного учителя. Одначе, Іван не цілком був задоволений, тому за короткий час зробив доповняючий учительський іспит і стався директором народної школи в Старій Стужиці на Березнянщині.
У 1934 році Іван Кедюлич приєднався до молодих українських націоналістів Закарпаття, які в липні 1934 року скликали свій з’їзд в Мукачеві.
Іван Кедюлич скоро збагнув, де його місце. Коли Карпатська Січ організувалася, він зголосився до роботи в Хусті. Став штабовим старшиною Карпатської Січі разом з полк. Євгеном Врецьоною, Юрком Лопатинським і іншими.
По невдалій боротьбі з мадярським військом на Закарпатті в березні 1939 року, Іван Кедюлич, подібно як тисячі інших свідомих українських патріотів, покинув рідну Батьківщину і подався на чужину. Помер на рідній Україні.
Іван Кедюлич-Чубчик був українським соборником і великим українським патріотом.   

Химинець-Кедюлич Марія

Народилася 16 вересня 1915 року. Дитинство пройшло над Ужем. Цікавиться історією, виявляє інтерес до соціального становища своїх краян. Згодом вона стає найдіяльнішою організаторкою жіночого руху, причому не лише в рідному краї, але й на чужині.
Як справжня патріотка рідного краю, Марія Химинець-Кедюлич постійно турбується не лише про моральну підтримку закарпатців, але й про їх матеріальну підмогу. Значні кошти вона надала на спорудження  пам’ятника Великому Кобзареві, відбудову Народного Дому, видання незалежного журналу «Краянка» в м. Ужгород.

З великою любов’ю Марійка захоплювалась народною творчістю, фольклором етнічних лемків Турянщини й Ужанщини.

Мікловда Василь Петрович

Вчений-економіст, член-кореспондент Національної академії наук України (2000), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2004).
Народився 8 грудня 1946 року в селі Тур’я-Пасіка Перечинського району Закарпатської області. У 1970 році закінчив економічний факультет Ужгородського державного університету, в 1979 році – аспірантуру Львівського державного університету ім.. І.Франка. У 1980 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Господарський розрахунок виробничих об’єднань та шляхи його удосконалення», а в 1994 році – докторську на тему «Економіко-організаційні методи ефективної роботи промислових підприємств».Декан економічного факультету, завідувач кафедри економіки, менеджменту та маркетингу Ужгородського національного університету.
Василь Петрович – автор понад 130 наукових праць, із них 11 монографій, серед яких 3 одноосібні, 5 у співавторстві і 3 колективні. Підготував 14 кандидатів економічних наук і одного доктора. У 1995 році В. П. Мікловді присвоєно почесне звання «Заслужений працівник освіти України», в 2001 році він нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.     

Бочко Марія Георгіївна

Народилася Марія Бочко у січні 1941 року в селі Тур’я – Ремети .  Навчання давалося легко і закінчила дівчина десятирічку з медаллю. Навчалася на філологічному факультеті  Ужгородського університету, який закінчила з відзнакою .
Після закінчення навчання її запрошують  на роботу в шкільний відділ Ужгородського міського комсомолу. Робота поглинула її повністю, але відчувалося разом з тим якесь невдоволення . Бо ж хотіла себе максимально реалізувати як педагог-словесник. Мрії її збуваються Спочатку в Ужгородській вечірній змінній школі робітничої молоді №4 , а потім у цій же денній з російською мовою навчання  Марія Георгіївна понад десять років викладає українську мову і літературу.
Через деякий час шлях молодого вченого проліг до Ужгородського державного університету на кафедру української літератури.
Марія Бочко повна творчих задумів. Торік вона підготувала до друку книжку про незаслужено забутого поета з Великоберезнянщини  Федора Коваля . Але ця праця так і не була видана.

Качала Іван Федорович ( 1899 – 1960 ) 

Народився Іван Федорович 1899 року в Перечині, в селянській родині. Допомагав батькам по господарству. Спочатку навчався в народній та горожанській  школах у рідному селі, потім в Ужгородській гімназії , а згодом – у вищій школі у Празі, де здобув спеціальність лісового інженера.
Трудову діяльність Іван Качала  розпочав на державній роботі – начальником залізничної станції Перечин ( з 1919 до 1932 рр.) . В 1932  році односельці обрали  його сільським старостою. На цій посаді залишався до кінця 1939 р.
Іван Федорович був активним просвітянином, підтримував сільський хор  « Просвіти».
У післявоєнні 50-ті роки  працював головним інженером  Перечинської вузькоколійки, під його керівництвом побудовано вузькоколійну дорогу від Перечина до Лумшор ( по ній перевозили деревину з гірських сіл району, а також людей).
Помер Іван Федорович Качала 19 серпня 1960 року. В Перечині в 2004 році патріоту України встановлено меморіальну дошку.
          
Павлишинець Микола Миколайович  ( 1928 – 2008 ) 

Народився Микола Павлишинець 17 березня 1928 року. Закінчивши народну школу у Ворочеві , з 1938 року навчається в Ужгородській гімназії , а після визволення Закарпаття завершує здобуття середньої освіти в 1947 році в середній школі № 1 ім. Т.Г. Шевченка в Ужгороді і тоді ж вступає в держуніверситет на історико-філологічний  факультет. Після успішного його закінчення отримує направлення на роботу в Свалявський  район, де працює спочатку інспектором шкіл районного відділу освіти, а  з серпня 1959 року його призначили завідуючим Свалявським райвно. Саме на цій посаді розгорнулася плідна організаторська діяльність і вдумлива педагогічна праця Миколи Павлишинця.
Микола Миколайович довголітній філателіст, учасник чисельних виставок, про свідчать срібні та бронзові медалі з філателістичних оглядів у Ризі, Києві, Житомирі, Львові, Ужгороді. Володар великої особистої бібліотеки. Займався краєзнавчими пошуками , автор історії Свалявщини.

Ірина Сергіївна Дягіль ( Кулакова )
Народилася в м. Перечин. Закінчивши Перечинську ЗОШ із золотою медаллю, у 1966 році Ірина Сергіївна вступила на медичний факультет Ужгородського національного університету. Закінчивши його у 1972 р.  вона працювала в системі закарпатських курортів 2 роки. Познайомилася з майбутнім чоловіком, і в 1974 році переїхала до Києва. Тут працювала найперше дільничим терапевтом. У 1980 році вона вступила у Київський інститут гематології до клінічної ординатури по гематології, і залишилась при інституті молодим науковим співробітником, пізніше захистила кандидатську дисертацію.
Завідуюча відділенням радіаційної онкогематології та трансплантації стовбурових клітин відділу гематології та трансплантології, Інституту клінічної радіології ДУ «Національний науковий центр радіаційної медицини НАМН України».
Сфери наукових інтересів: епідеміологія, діагностика і лікування захворювань кровотворної та лімфоїдної систем. Брала участь у виконанні спільного американо-українського проекту з питань досліджень впливу радіації на розвиток лейкемій в когорті ліквідаторів. З 2000 р. займається діагностикою та лікуванням хронічної мієлоїдної лейкемії, а з 2008 р. є науковим координатором соціальної програми «Право на життя», в рамках якої отримують лікування пацієнти з цим захворюванням. З 2009 р. стала членом робочої групи з питань діагностики та лікування хронічної мієлоїдної лейкемії в рамках Європейської лейкемічної мережі (ELNet). Автор 184 наукових праць, серед яких розділи в колективних монографіях, підручниках; зарубіжні та вітчизняні статті, тези, методичні рекомендації, інформаційні листи, патенти. Член 2-х спеціалізованих вчених рад, Проблемної комісії «гематологія та трансфузіологія», редакційної колегії медичних гематологічних журналів, входить в робочу групу МОЗ України з питань гематології.
І.С.Дягіль – учасник ліквідації наслідків аварії 2-ї категорії і в 1986 р. нагороджена Грамотою Верховної Ради УРСР за значний внесок у ліквідацію медичних наслідків цієї катастрофи і проявлений професіоналізм.